Кажуть, у світі є особлива людина – вона з'являється поруч, коли ви зневірилися

Ми всі потребуємо такої людини.

Кожній людині потрібна підтримка...

Кажуть, що існує особлива людина у світі.
Він той, хто сідає поряд у громадському транспорті, коли твоє життя руйнується миттєво, коли тобі важко нести свої проблеми. Коли ти тремтиш і твій голос затремтів би від страху, якби ти не був обмежений смутком. Коли все здається байдужим і зв'язки розриваються, а раніше знайдений сенс здається марною вигадкою, відмовкою про свою марність. І в цей момент особлива людина сидить поряд із тобою. Він мовчки дивиться на тебе і вимовляє щось просте, але щире, що дає тобі сили протриматися ще кілька днів.

Ти посміхаєшся і жартуєш, але за руками, які все ще тремтять, ти ховаєш свою пораненість, яку сусід помітив. Але глибоко всередині ти знаєш, що не засуджують. І тобі легшає.

Ця людина виходить на тій самій зупинці. Іноді він супроводжує тебе додому, але потім вирушає далі у своїх добрих справах. Допомагати іншим, кому судилося бути приреченими.

Незабаром він зустрічає таких людей у інших місцях. Він зустрічає їх сумними та порожніми, але рішучими у своєму розпачі. Вони повільно і тихо йдуть, безвихідь намагаючись досягти кінця шляху.

Людина знаходить їх у цього кінця. Цей кінець може бути будь-чим: висотна будівля на околиці, доріжка в парку, вулиці міста, під'їзди... У кожного свій власний кінець.

Саме там людина зустрічає їх. Він сонячний за своєю природою, з теплом в очах, і він запитує:
- Чи можу я допомогти вам?
І люди не можуть відмовити. Спочатку ворожі, закриті в собі і відчайдушні, вони раптово відкриваються перед незнайомцем.

- Так, допоможіть, - часто кажуть вони. І деякі додають пізніше: - Зробіть щось. Розкажіть мені щось, торкніться мене... Просто не залишайте мене одного. І, будь ласка, не будьте злодієм, сволотою чи ошуканцем. Будьте добрим. Дозвольте мені протриматися.

І біль виходить назовні. Вона затоплює їх, і їхні тіла та душі тремтять від горя. Бездомні, вони задихаються у сльозах та безнадійності. І вони притискаються до людини. Він виконує їхнє прохання, відчайдушний крик про допомогу, обіймаючи їх своїми теплими руками і заспокоюючи їх, немов заблудлих дітей. Він не відпускає їх, доки залишки болю не покинуть їхні змучені серця. Поки спокій з дитинства не огорне їх розум, заспокоюючи їх нервозні тремтіння.

Потім ця людина прощається і прощає: за сльози та хвилинну слабкість, за розповіді про життя, за ненависть та біль. За всі ті вади, яких ми соромимося, але які притаманні кожному з нас. І люди, які отримали допомогу та заспокоєння, починають знову жити. Якщо не для себе, то хоча б для тих, хто не залишив їх у темряві. Вони знову вірять у добро і, можливо, у диво, оскільки такі рятівники є подарунками з неба. Вони вірять у себе і іноді вірять, що зможуть стати такими ж рятівниками, які не байдужі до чужої порожнечі.
Адже відчайдушним людям дуже потрібний той, хто буде поруч, коли не залишаться сил. Хто стане останньою опорою перед кінцем шляху, коли весь світ вицвітає і майбутнє, яскраве і радісне, руйнується, немов картковий будиночок.

Ми всім дуже потребуємо таких людей.

І якщо кожен із нас вирішить стати таким для інших, то таких людей буде багато.